Візит до парафії Матері Божої Присвятого Таїнства і Канадських Мучеників 2-11-1980

Св Йоан Павло ІІ

Рим, 2 листопада 1980 (*)

Папа, відвідуючи прихід Канадських мучеників, переглянув усі приміщення і їх активності, і на кінець спустився у крипту парафіяльної церкви, приміщення надзвичайно переконливого, в основному завдяки присутності великого хрестильного джерела, басейн якого знаходиться у підлозі і до якого спливає джерельна вода. На протилежній стороні встановлено трон целебранса, опертий на довгу, півокруглу стіну покриту малюнками, що представляють релігійні сцени. Всередині великий стіл, на якому горіла пасхальна свіча.

Всюди, навколо брати з неокатехуменальних спільнот – приблизно п’ятсот осіб – які протягом останніх дванадцяти років йдуть у парафії дорогу під керівництвом свого головного катехіста, Кіко Аргуелло, який прибув сюди з Іспанії і преконав стількох братів в Римі і на цілому світі. З братами зі спільнот були також присутні єпископ Діоген да Сілва Маттес, ординарій Франка в Бразилії.

Отець Гул`єлмо Aмадей представив святому Отцю одинадцять спільнот, які зараз відбувають тут свою дорогу: перша з них повстала в 1968 р., дві останні народилися минулої Пасхи. Отець Амадей також підкреслив великий вклад, який катехісти, сформовані в цих спільнотах, вносять в реалізацію душ пастирського плану, цілковито спрямованого спрямованого на євангелізацію: в своїй власній парафії, в інших римських, італійських парафіях, а також в багатьох країнах світу, на всіх континентах.

Пізніше слово взяв Кіко Аргуелло, перший катехіст неокатехуменальної дороги, який обширно розповідав про своє духовне досвідчення і про пройдену довгу дорогу до навернення:

«Господь допустив те, щоб я досвідчив абсурду атеїзму, аж врешті, Він змилувався наді мною. Він упокорив мене, аж я став настільки покірним, щоб звернутися звернутися до Нього і просити Його про допомогу. Пізніше Він довів мене до того що я жив серед вбогих, ще не знаючи так насправді, на чому полягає дорога Господа. Я пішов жити серед вбогих, що жили в бараках Мадриду, не знаючи, що Бог мав в цьому свій план, яким я сам сьогодні є здивований, здивований і переляканий, бо знаю, що правдоподібно він не виконається без багатьох страждань».

Кіко потім казав про велике зусилля створення теологічного та катехитичного синтезу, до чого був змушений дійти через через вбогість людей, що його слухали, які не були в стані зрозуміти абстрактних понять. За допомогою Кармен Ернандез, йдучи слідами Собору, закваска, народжена в серці Кіко, перетворилася в дорогу віри, в поступовий, поетапний катехуменат. Він відбувається в цілковитому послусі, а також прагнув і прагне служити парафіям допомогою в катехезі: вести дорослих у християнській спільноті до повного переживання Євангелії через відкривання дарів хрещення. Глибоко зацікавлений довгим оповіданням Кіко Аргуелло про його духовне досвідчення і про початки неокатехуменальної дороги, слово в свою чергу взяв святий Отець, щиро і в дусі любові, поглиблюючи еклезіальне значення неокатехуменальних спільнот. Наводимо спонтанне висловлювання папи:

« 1. Передусім я хочу сказати всім вам, що я вас люблю, бачучи вас стількох відразу: дорослих, молодь, малих дітей – всіх разом з вашими священиками. Я вас люблю. Із зацікавленням я слухав інформацію, яку переказував мені ваш пресвітер. Мушу признатися вам, що вже не перший раз я слухаю і не перший раз бачу його ентузіазм для неокатехуменального руху, який будучи “дорогою” є також “рухом”. Пізніше також із великою цікавістю я слухав свідоцтво вашого головного катехіста.
Що ж я можу вам сказати? Передусім те, що словом яке тут найчастіше вживалося, була віра. Віра! І ви всі вірні, тобто – маєте віру. Треба сказати, що в багатьох є віра, але ви створили дорогу, що веде до відкриття віри, до відкриття Божественного скарбу, який ви носите в собі, в ваших душах. І ви зробили це відкриття, відкриваючи таємницю хрещення. Це правда, що є багато хрещених людей на світі. Вони складають, напевно, меншість серед громадян світу, але їх багато. Однак я не знаю, скільки є серед цих хрещених таких людей, які свідомі свого хрещення, звісно ж що не самого факту, що є хрещені, але свідомі того, що означає бути хрещеним, що означає хрещення.
Отже, треба сказати, що дорога, яка веде до відкриття віри через хрещення є дорогою, яку всі ми знаходимо в навчанні Христа, в Євангелії. Ми знаходимо її також – і то, я сказав би, чином поглибленим – в посланнях святого Павла. Він показав нам неохопливу глибину таємниці хрещення, що означає бути зануреним в воді хрещення. Це занурення в воді хрещення він порівняв до занурення в смерті Христа, смерті, яка принесла нам відкуплення, смерті, яка приносить нам воскресіння. Таким чином, все пасхальне таїнство є якби підсумоване і вміщене в таїнстві, тобто в таємниці хрещення.

Так, отже, відкриття глибокої динаміки нашої віри є рівнозначним з відкриттям повного змісту нашого хрещення. Якщо я правильно зрозумів, ваша дорога в основному полягає на тому, щоб відкрити таємницю хрещення, відкрити її повний зміст і таким чином відкрити, що означає бути християнином, віруючим. Це відкриття лежить – можемо сказати – на лінії Традиції, воно має апостольське коріння, коріння Павла, євангелічне коріння. Це відкриття є водночас чимось оригінальним. Було так завжди, є так і завжди так буде. Кожного разу, коли якийсь християнин відкриває глибину таємниці свого хрещення, він робить цілковито оригінальний акт. І не можна це зробити інакше, як тільки за допомогою благодаті Христа, за допомогою світла святого Духа, бо це таємниця, дійсність Бога, надприродна дійсність, а природна людина не в стані цього зрозуміти, відкрити, жити. Коротко кажучи: ви всі, що отримали благодать відкриття глибини повної дійсності вашого хрещення, повинні бути дуже вдячними Давцю благодаті, Святому Духу, який дав вам таке світло, допомогу благодаті, щоб ви могли цей дар отримати і продовжувати його розвиток. Це було б закінченням першої частини мого розважання.

2. А ось коротко його друга частина: відкриття хрещення як початку нашого християнського життя, нашого занурення в Бозі, Богу живому і в таємниці відкуплення, в пасхальному таїнстві, відкриття нашого хрещення як початку нашого просто християнського життя, має бути початком відкриття всього нашого християнського життя, крок за кроком, день за днем, тиждень за тижнем, період життя за періодом життя, бо християнське життя динамічне. По нормальному, дітей хрестять незабаром після їх народження і це є початок, але потім вони ростуть. Росте людина і повинен зростати також християнин. Тому, належало б, відкривання хрещення розширити на все життя, на всі аспекти життя. На фундаменті цього сакраментального початку нашого життя треба також помітити сакраментальний вимір нашого життя, бо все вічне життя має багатогранний сакраментальний вимір.
Існують таїнства християнської ініціації: хрещення, миропомазання, і як повнота, центральна точка цієї ініціації таїнство Євхаристії. Однак ми також знаємо, що Отці Церкви казали про таїнство покути як про нове хрещення, як друге, третє, десяте хрещення тощо.
Ми можемо казати також про останнє хрещення людського життя: про таїнство хворих. Врешті, існують таїнства спільнотного життя: священство і подружжя. Християнське життя має всю свою сакраментальну структуру і відкриття власного хрещення треба включити в рами цієї структури, яка в своїй суті має освячуючий характер, оскільки таїнства відкривають дорогу Святому Духу. Христос дав нам Святого Духа в Його абсолютній повноті.

Треба тільки відкрити серця, треба відкрити дорогу. Таїнства відкривають дорогу Святому Духу, який діє в наших душах, в наших серцях, в нашій людяності, в нашій особистісності. Він нас від нова відбудовує, створює нову людину.
Тож, ця дорога, дорога віри, дорога від нова відкритого хрещення, повинна бути дорогою нової людини. Вона бачить, якою є справжня пропорція, або, скоріше, диспропорція між її створеною бутністю, між її створенністю і Богом Творцем, Його нескінченною Величчю, Богом Спасителем, Богом Святим і освячуючим, і вона намагається реалізуватися в цій перспективі. І ось тут ми маємо моральний аспект життя. Він мусить бути іншим або, скоріше, тим самим плодом, якщо відбудеться відкриття сакраментальної структури нашого християнського життя: бо сакраментальний означає, по суті справи, освячуючий. Отже, треба водночас відкрити етичну структуру, бо те що святе, завжди добре, і не допускає зла, гріха. Так, святий, Найсвятіший серед усіх, Христос, сприймає грішників, приймає їх, але для того, щоб зробити їх святими. Все це повинно бути програмою. Таким чином, я би скінчив із другим пунктом, другим висновком: відкриваючи хрещення як початок нашого християнського життя в цілій його глибині, ми повинні також відкривати його наслідки, крок за кроком, в усьому християнському житті. Тож, ми повинні йти якоюсь дорогою, робити якусь дорогу.

3. Третій пункт. Це відкриття повинно стати в нас якби закваскою. Вона об’являється, стає тілесною, стає життям в реалізації нашого особистого особистого християнства, в конструюванні, якщо так можна сказати, нової людини. Але ця закваска також реалізується в апостольському вимірі. Ми є послані. Церква є апостольська, не тільки збудована на фундаменті апостолів, але проникнута в цілому своєму тілі апостольським духом, апостольським харизматом.
Зрозуміло, що цей апостольський дух повинний бути координований в суспільному, спільнотному вимірі, вимірі всього тіла. Тому Христос також встановив ієрархію. Церква має свою ієрархічну структуру, як нам про це нагадав ІІ Ватиканський Собор в своєму фундаментальному документі, яким є Lumen Gentium. Отже, третім пунктом були проблеми закваски і апостолату.

4. Останній пункт. Їх могло б бути ще більше, але я б хотів на цьому закінчити. Ми, найдорожчі, живемо в періоді, в якому відчувається і досвідчується якась радикальна конфронтація – і кажу я про це, тому що досвідчив це протягом багатьох років – радикальна конфронтація, яка присутня всюди. Не має тільки одного її різновиду, їх в світі багато: віра і антивіра, Євангелія і антиєвангелія, Церква і анти церква, Бог і антибог, якщо так можна сказати. Не має жодного анти бога, він не може існувати, але може існувати антибог в людині, в людині може народитися радикальне заперечення Бога. Отже, ми переживаємо це історичне досвідчення, і то набагато міцніше ніж попередні епохи. В цій нашій епосі ми потребуємо відкриття радикальної віри, віри, що розуміється радикально, радикально переживається і радикально реалізовується. Ми потребуємо саме такої віри.
Я надіюся, що ваше досвідчення народилося в такій перспективі і що воно вестиме вас до здорової радикалізації нашого християнства, нашої віри, до автентичного євангелічного радикалізму. Тому, вам потрібний великий дух , великий самоконтроль, а також – я сказав ваш головний катехіст – велика слухняність Церкві. Так діялося завжди. Таке свідоцтво давали святі. Це випробування пройшов св. Франциск, це випробування пройшли різноманітні харизмати в різних епохах Церкви. Потрібний такий радикалізм, та – я б сказав – радикалізація віри, але вона завжди повинна бути включеною в цілісність Церкви, життя Церкви, керівництво Церкви, оскільки це Церква в своїй цілісності отримала Духа Святого від Христа, в особі апостолів після його воскресіння.
Я бачу, що ви зустрічаєтеся, я сам вас зустрічав в різних парафіях Риму, різні групи, але мені здається, що найчисленніша група існує тут. Саме тому я промовляв до вас довше.

Радість. Людина створена для щастя; якщо вона її побачить, то може почати дорогу і підготовку, я б не сказав спеціальну, але існуючу завжди в моєму розумі і моєму серці. Це не є промова, скажімо, що залучає Магістеріум, це душпастирська, ситуаційна промова.
Ця радість, яку можна побачити в ваших середовищах, в вашій поведінці, в ваших піснях, ця радість мабуть напевно є також ознакою південного темпераменту, але я вірю, що це є плід Духа і бажаю вам, щоб так і було. Так, Церква потребує радості, бо радість в своїх різноманітних проявах є виразом щастя. Це тут людина знаходиться перед обличчям свого фундаментального покликання, покликання – я б сказав – натурального: людина була створена для того, щоб бути щасливою, для щастя. Це щастя видно, воно зустрічається в проявах радості, від них може розпочатися дорога. Але і тут я мушу вам сказати: пісні, так, вирази вашої радості, згодний, однак на цій дорозі тим, що дає початок, є Дух.

Це більш менш все, що я хотів, що міг вам сказати при цій оказії, і думаю, що вам сказав достатньо багато, може аж за багато.

Тепер разом з присутніми тут кардиналами і єпископами я вас поблагословлю.».

(*) Cfr. «L’Osservatore Romano», 3-4 листопада 1980