Дорогі Брати та Сестри, доброго дня!

Я радий зустрітися з вами і сказати вам сьогодні: дякую! Слава Богу і теж вам, особливо тим, хто пройшов довгий шлях, щоб бути тут. Дякую за це «так», яке ви сказали, за те, що прийняли заклик Господа, щоб переживати Євангеліє і євангелізувати. І велике спасибі також тим, хто розпочав Неокатехуменальну Дорогу п’ятдесят років тому.

П’ятдесят це важливе число в Писанні – п’ятдесятого дня Дух Воскреслогo зійшов на апостолів і об`явив Церкву світу. Ще раніше Бог освятив п’ятдесятий рік: “П’ятдесятий рік буде для вас ювілейним (Лев 25, 11) роком”. Святим роком, в якому обраний народ повинен був відчутно зазнати нових дійсностей, як визволення і повернення пригноблених до дому: “Оповістите визволення в країні для всіх його мешканців – сказав Господь. – (…) кожен з вас повернеться до своєї власності і кожен повернеться до свого роду” (вір. 10). Так отже після п’ятдесяти років Дороги було б чудово, якби кожен з вас сказав: “Дякую, Господи, за те, що мене справді ти звільнив; що в Церкві я знайшов свою сім’ю; що в Твоєму хрещенні старі речі проминули і я радію новим життям (пор. 2 Кор 5, 17); що через Дорогу ти вказав мені шлях до відкриття Твоєї чутливої любові Отця”.

Дорогі брати та сестри, на завершення ви відспіваєте подячне “Te Deum – за любов і вірність Бога”. Це дуже чудово: дякування Богові за Його любов і за Його вірність. Часто ми дякуємо Йому за Його дари, за те, що нам дає, і добре це робити. Але ще краще дякувати Йому за те, ким є, бо є вірним Богом в любові. Його доброта не залежить від нас. Незалежно від того, що ми робимо, Бог не перестає нас вірно любити. Це джерело нашої довірливості, велика утіха життя. Отже відваги, ніколи не сумуйте! А коли хмари проблем воліють згущуватися, важко, над вашими днями, пам’ятайте, що вірна любов Бога ясніє завжди, як сонце, яке не заходить. Згадуйте Його добро, міцніше від всілякого зла, а солодка пам’ять про Божу любов допоможе вам в кожному засмученні.

Бракує ще однієї важливої вдячності – для тих з вас, які вирушаєте на місію. Я прагну вам сказати щось від серця саме на тему місії, на тему євангелізації, яка сьогодні є пріоритетом Церкви. Бо місія це давання голосу вірній любові Бога, це проголошення, що Господь нас любить і що ніколи не знудиться зі мною, тобою, нами і цим нашим світом, яким ми мабуть знуджуємося. Місія це давання того, що ми отримали. Місія це виконання доручення Ісуса, яке ми почули, а яке я хотів би розважити з вами: “Йдіть отже і навчайте всі народи” (Mт 28, 19).

Йдіть. Місія вимагає цього, щоб вирушити. А в житті є сильна спокуса щоби залишитися, не підняти ризику, задовільнитися тим, що ми маємо ситуацію під контролем. Легше є залишитися в домі, в оточенні тих, які нас люблять, але це не дорога Ісуса. Він посилає: “Йдіть”. Не застосовує півзаходів. Не допускає обмежених виїздів на делегацію чи подорожі з поверненням коштів, але говорить до своїх учнів, до всіх своїх учнів одне тільки слово: “Йдіть”!. Йдіть – є цей міцний заклик, який лунає в кожному вимірі християнського життя; є цей ясний заклик до буття завжди готовими до вирушання, як прочани у світі у пошуках брата, який ще не знає радості Божої любові.

А що робити, щоби йти? Потрібно бути вивертким, не можна забирати з собою цілого обладнання дому. Навчає цього Біблія: коли Бог звільнив обраний народ, привів його на пустелю з багажем всього лише довіри до Нього. А коли став людиною, Він сам ходив у бідності, не маючи де покласти голови (пор. Лк 9,58). Цього самого стилю Він вимагає від своїх учнів. Щоб йти, потрібно бути легким. Щоби голосити, потрібно чогось зректися. Тільки така Церква, яка відрікається світу, добре проголошує Господа. Тільки Церква вільна від влади і грошей, вільна від триумфів і клерикалізму дає у вірогідний спосіб свідоцтво про те, що Христос звільняє людину. А той, хто з огляду на Його любов вчиться відмовлятися з проминаючих речей, здобуває цей великий скарб – свободу. Перестає бути на прив’язі своїх прив’язувань, які завжди домагаються чогось більшого та ніколи не дають спокою, і відчуває, що серце розширюється, без неспокоїв, в розпорядженні для Бога та для братів.

“Йдіть” це місійне дієслово, а говорить нам ще одне – що його відмінюється в множині. Господь не говорить: “йди ти, потім ти, потім ти…”., але: “йдіть”, разом! У повній мірі місійним не є той, хто йде сам, але той, хто мандрує разом з іншими. Мандрування разом є мистецтвом, якого безперервно потрібно вчитися, щодня. Потрібно вважати, наприклад, щоб не накидати темпу іншим. Потрібно скоріше супроводжувати і чекати, пам’ятаючи, що дорога когось іншого не ідентична з моєю. Подібно як у житті ніхто не має точно такого самого темпу як хтось інший, так є також в разі віри і місії – йдеться вперед разом, не ізолюючись і не накидуючи свого напряму маршу, поєднані; йдеться вперед в єдності, як Церква, з пастирями, зі всіма братами, без вибігання попереду і без нарікання на тих, які йдуть вільнішим кроком. Ми є прочанами, які йдучи у супроводі братів, супроводжують інших братів, і добре це робити особисто, з піклуванням і повагою для дороги кожного, а не пришвидшуючи нічийого зростання, бо відповідь, якe дається Богові, дозріває тільки в автентичній і щирій свободі.

Воскреслий Ісус говорить: “Навчайте”. Це є місія. Не говорить: підкорюйте, окуповуйте, але “навчайте”, тобто діліться з іншими даром, який ви отримали, зустріччю любові, яка змінила ваше життя. Це є серце місії – давання свідоцтва, що Бог нас любить і що з Ним є можлива справжня любов, та, яка веде до давання життя всюди – в сім’ї, в роботі, як богопосвячена особа чи в подружжі. Місією є стати учнями з новими учнями Ісуса. Це відкриття, що ми є частиною Церкви, яка є ученицею. Очевидно Церква є вчителькою, але не може бути вчителькою, якщо раніше не є ученицею, так як не може бути матір’ю, не будучи раніше донькою. Ось наша мати – покірлива Церква, донька Отця та учениця Вчителя, щаслива, що є сестрою людства. І ця динаміка буття учнем – учень, який навчає – є цілком відмінна від динаміки прозелітизму.

У тому корениться сила проголошення, щоб світ повірив. Не рахуються аргументи, які переконують, але життя, яке притягує; не здібність нав’язування, але відвага служіння. А ви маєте у своїй “ДНК” це покликання до проголошення, живучи в сім’ї, за зразком святої Сім’ї – в покорі, з простотою і в прославленні. Вносьте цю сімейну атмосферу у багато покинутих місць і в яких бракує любові. Хай вас розпізнають як приятелів Ісуса. Всіх називайте приятелями і будьте приятелями всіх.

“Йдіть (…) і навчайте всі народи”. А коли Ісус говорить всі, здається, що хоче підкреслити, що в Його серці є місце для кожного народу. Ніякий не виключений. Як діти для батька і матері – також коли є їх багато, великих і малих, кожне любиться цілим серцем. Бо любов, коли дається, не скорочується, збільшується. І завжди повна надії. Подібно як батьки, які не бачать перш за все вад і браків в дітей, але діти як такі, і в цьому світлі приймають їх проблеми і їх труднощі – так само поводяться місіонери відносно народів, що любляться через Бога. Не ставлять на першому місці негативних аспектів і того, що слід змінити, але “дивляться серцем”, поглядом, який цінує, з положенням поваги, з терплячою довірливістю. Йдіть отже на місію, думаючи, що ви “є в себе”. Бо Господь є в себе в кожному народі, а Його Дух вже засіяв перед вашим прибуттям. А думаючи про нашого Отця, який так дуже любить світ (пор. Йн 3,16), будьте закохані в людстві, співтворцями радості всіх (пор. 2 Кор 1,24), вірогідні, тому, що близькі, гідні слухання, тому, що близькі. Любіть культури і традиції люду, не прикладаючи згори встановлених зразків. Не виходьте від теорії і від схем, але від конкретних ситуацій – тоді Дух кшталтуватиме проголошення згідно зі своїм ритмом і своїми способами. І Церква виростатиме на Його образ – з’єднана, при різнорідності народів, дарів і харизм.

Дорогі брати та сестри, ваша харизма є великим Божим даром для Церкви наших часів. Дякуймо Господеві за ті п’ятдесят років – оплески за п’ятдесят років! А дивлячись на Його вітцівську, братерську і повну любові вірність, не втрачайте ніколи довірливості – Він вас стерегтиме, спонукаючи вас разом з тим до того, щоб ви йшли, як улюблені учні, до всіх народів, з покірливою простотою. Я з вами і додаю вам втіхи – йдіть вперед! І будь ласка, не забувайте молитися за мене, який тут залишаюся!