Загальна аудієнція 12-1-1977

Св. Павло VI

Під час загальної Аудієнції у середу, 12 січня, Святіший Отець Св. Павло VI виголосив таку промову:

«Вітаю усіх вас в “in nomine Domini”

Хоча пора року, знаходимося в середині зими, не сприяє паломництвам, екскурсіям, візитам, з’їздам, але однак ми тішимося, вітаючи ще цей наш зал, який має таку честь бути місцем присутності таких численних гостей, яких за мить представимо.

Знаєте, що насправді ми вітаємо вас зі свідомістю того, що ви є носіями, переповідачами благословення, яке проникає нас, це означає, що ви є представниками, слугами благодаті Господа, яку б ми хотіли передати всім, передати саме з почуттям цієї єдності, цієї любові, цього з’єднання Духа, цієї єдності, що вирізняє нас завдяки нашій вірі і щастю, яке ми всі маємо – приналежності до містичного Тіла Христа.

Для всіх вас наше привітання з благословенням. В наших молитвах і спогадах, ми будемо повертатися до моменту, в якому відвідуючи нас, ви даєте щастя з приводу цього нашого спільного прибування і прибування з Христом.

Вітання: з великою радістю і взрушенням гостимо групу єпископів, яку вітаємо, щоб над міру не розтягувати цей вступ до Нашої Аудієнції, пізніше в залі поряд. (…) Якби ми тільки мали, звідки прибувають ці єпископи і знали важливість цієї групи наших братів в єпископстві, яких сьогодні ми маємо честь мати з собою. Прочитаємо, як на те наполягають, їх походження:

маємо двох єпископів з Мексики, одного з Сальвадору, Гватемали і Гондурасу, з Домініканської республіки, далі – двох єпископів з Бразилії, Еквадору, Перу, Уругваю, Філіпін, одного єпископа з Англії, одного з Іспанії акі є: архієпископ Россано, єпископ Сарзана і Бургнатато, – Мачерата і Толентіно, – Фабріано, – Рієті, – Терано, – Кротоне і, нарешті, – Піацца Армеріна.

Сподіваємось що ця аудієнція, яка має по-справжньому католицький характер, щоб не сказати екуменічний, але католицький означає більше, оскільки тут є повна і вже доконана досконалість, і коли ми вітаємо усіх цих наших співбратів, пробуємо прочитати в їх серцях привід їхнього прибуття і відповісти з усією нашою симпатією на цю їхню акцію, що має для них таке велике значення в їх послузі.

Вони супроводжують велику групу, яку зараз представимо і для якої ми зарезервували маленьку промову, яку ми за звичаєм проголошуємо підчас загальних аудієнцій. Я повторюю. Вітаємо усіх цих єпископів, можна сказати: обіймаємо їх; ми є ще більше з’єднані через їх присутність, в цій пошані для нашої святої Церкви, щоб віддати честь Ісусу Христу, в цьому апостольському неспокої, щоб зібрати душі, які тільки є на світі. В цій їх спільній надії, яка триває в часі і цей час переступає до кінцевої есхатології видимої і повної зустрічі з нашим Господом, Ісусом Христом.

Для них всіх повна пошани подяка за присутність на цій аудієнції, наше підкріплення і благословення, котре я би хотів, щоб досягло, дорогі брати в єпископстві, до ваших дієцезій, Знаємо, ще цім нашим словам товаришує наша молитва, побажання, спільна надія в Христі.

Привітаймо зараз, передусім, велику групу, що становить основну частину цієї аудієнції Пізніше в зв’язку цим щось вам скажемо. Це є настоятелі і свіцькі місіонери з неокатехуменальних спільнот. Вони походять з різних країн і – як бачите – утворюють спільноту дуже різнорідну – священників, монахів, свіцьких людей тощо. Усіх сердечно вітаємо. Пізніше скажемо щось з цього приводу про ціль, котра їх тут з’єднала і котра каже їм визнавати свою віру в церкву. На кінець, поблагословімо їх нашим спеціальним благословенням. Ми повторюємо: неокатехуменальні спільноти з різноманітних країн і різних континентів.

Тепер же повернімося до основної групи. Хочемо піднести їй малий дарунок, назвімо це так, який ми звикли давати на наших загальних аудієнціях, тобто наше слово, яке хотіло б пізніше стати пізніше предметом медитації, розважань, і яке водночас є доказом нашої симпатії до того, хто його слухає.

Присутність на цій аудієнції так великої за чисельністю групи – нею є ви всі, і групи так гідної пошани – є тут ваші керівники, а передусім є багато єпископів, яких ви привели з собою, і які теж пов’язані з неокатехуменальними спільнотами – створює нам можливість пригадування усім тут зібраним і всім, що в який-небудь інший спосіб єднаються з нами в слуханні цієї нашої родинної розмови, двох подій важливих для католицької Церкви.

Першою з них є Синод єпископів в 1974 р., що мав місце 3 роки тому. Його темою була тоді “Євангелізація”. Євангелізація в наших часах – яким чином треба поширювати сьогодні Євангеліє. Це було темою Синоду в 1974 р. і стало предметом нашої пізнішої апостольської адгортації “Evangelii nuntiandi”, опублікованої 8 грудня 1975 року. Якщо б нам колись захотілося робити рекламу наших документів, то ми б порадив саме цей. Чому? Бо він настільки багатий за змістом і стільки завдячую тому всьому, що сказали єпископи на тому Синоді, Я намагався відінтрепретувати в ньому, зібрати всі їх ідеї, впорядкувати їх і оздобити приступною мовою, можливо, найпростішою, але водночас серйозною і ясною. Саме з цих причин – повторюсь – я б порадив цей документ, зокрема вам “Неокатехуменам”, оскільки ви хочете йти з навчанням, з євангелізацією до численних мас люд, до котрих вдається вам наблизитися. Я думаю, що ви б зробили добру послугу собі самим і вашим учням.

Друга подія, натомість, відноситься до майбутнього. вона відбудеться ще цього року, починаючи від 30 вересня – це буде наступний Синод єпископів. Тут в Римі збереться біля 200 єпископів зі всіх боків світу і які будуть делеговані окремими конференціями єпископатів. Якою буде його тема? Синод підніме питання євангелізації, але в іншому аспекті, а саме в аспекті катехизації: як вчити релігії молодших і старших дітей, молодь, а також дорослих людей, в цей історичний момент нашої цивілізації? Як стати вчителем катехізису Це самі єпископи висунули саме таку тему. Отже, ми його розглянемо і розвинемо. Я кажу про це, щоб підкреслити актуальність вас, неокатехуменів.

Це все показує свідомість фундаментальної місії Церкви, яка полягає на поширюванні євангелічного послання, згідно з останньою волею Ісуса, що була виражена під кінець Його видимої присутності на землі. Якими були ці слова? – Ідіть і переказуйте! “Ідіть і зробіть учнями всіх людей!” – наскільки жива і динамічна є свідомість цієї місії в нинішній Церкві. Скільки ж разів, досліджуючи минуле чи задумуючись над характерними рисами окремих періодів історії Церкви, ми собі кажемо – “Але, чим же вони займалися?”.

Бо або точилися якісь битви між державами, або займалися якимись догматичними питаннями, які цікавили суспільну думку, або не цікавили і колишня душпастирська діяльність. Сьогодні Церква повернулася до своїх властивих функцій і душ пастирських обов’язків. А першим і найважливішим душпастирським обов’язком є переказування Євангелії, йти назустріч світом і казати: “Подивись, ось приношу тобі послання”, послання, яке ангели принесли на землю: “Слава в вишніх Богу, і на землі мир”, а потім послання Христа,проголошення Євангелія, тобто добре слово, котрого навчав Ісус Христос.

Ця свідомість – повторюсь – жива і динамічна в сучасній Церкви і залучає всю Церкву. І це є дуже добра справа – залучає єпископів, священників, ченців, черниць тощо. І вірних, які самі стають голосом, які розповсюджує це послання, послання проголошення євангелія яке сьогодні, більше ніж коли-небудь, є достойним розголошування і то з двох причин, котрі на перший погляд, взаємно виключаються. Перша – ми повинні переказувати Євангеліє, бо світ глухий, отже, потрібно піднести голос, потрібно знайти спосіб, щоби люди зрозуміли, потрібно наполягати, треба всіх скликати до нової школи, тощо. Труднощі стають чимось, що провокує, стають підбурювачем до того, щоб стати вчителем нашого катехізису, тобто євангелічної істини, котру треба проголошувати.

А другий мотив, який є протилежністю першого і на це зверне відразу увагу. Той хто вміє дивитися в людські серця і в серце світу. Така людина бачить, що в глибині існує незадоволення, неспокій, існує потреба правдивого слова, слова доброго, слова, яке показувало б сенс життя, бо світ вже не знає, що ним є і не має сили, щоб окреслити його, він сьогодні живе як короткозора людина, який сліпець занурений в темноті. В нас же є ліхтар, є лампа, в нас є Слово Євангелія, яка стає світлом світу.

Господи сказав до своїх апостолів: “Ви світло світу”. Тож, якщо ми світло світу, то повинні вийти назустріч людям, що заблукали: таким розгніваним, таким жахливим, які ніби не мають компасу, без засад, без жодної лінії доброї і людської поведінки. Вийти їм назустріч і сказати: Ось, подивись! Подивись! Це є стежкою, це є дорогою! І я повторюю, для цих двох рацій: труднощі і відповідності потреби проголошування Євангелія – Церква знову сягає по Слово.

Отже, ми знаходимося в апостольському, місійному, дидактичному періоді, чого ще ніколи не наголошувалося з такою силою як нині в житті Церкви. І ми всі повинні залучитися в це. Будування на землі містичного Тіла Христа, яким є нинішня наша Церква, є обов’язком, як про це каже Собор, не тільки священиків і єпископів тощо, але й кожного віруючого. Кожний повинен стати свідком, кожний повинен вміти наблизити світу, хоча б своїм прикладом або підтримкою тощо, послання, депозитарієм якого він є. Не існує німий християнин, не існує безплідний християнин, не існує християнин; який жив би тільки для себе. Він повинен жити для спільноти, для містичного Тіла, яке називається “Церквою”.

В цьому баченні стає зрозумілим, чого належить собі бажати, щоб багатократно збільшилися зусилля, які належить собі бажати, щоб багатократно збільшилися зусилля, які Прямують до того, щоб зробити дійсністю цієї величезної і пильної програми – євангелізування, катехизування. По суті справи, існує багато паралельних ініціатив і трохи може схожих до вашої, і, таким чином, ми є свідками розквіту різноманітних чинів і засобів, які прислуговують тому, щоб проголошуванню Євангелії надати більшого розмаху – так би мовити – кращої інтерпретації.

Ми також помічаємо, як це багатогранне явище, що появляється в святій Церкві, не торкається шкільного аспекту, його дидактичної діяльності. Воно є тільки переказуванням знання вчителем учневі. Але скоріше цього ширшого аспекту – педагогічного, життєвого, який торкається також стилю життя – в якому навчання релігійних істин є паралельним, і також поєднаним з життєвою поставою, навчання котрої є нормою і засадою.

Не забуваймо також і про те, що цей обов’язок не видається тяжким і важким для того, хто його виконує і хто є ним “нагороджений”, хоча в дійсності він важкий. На чому полягає один з найбільших труднощів, на який натикаються священики? Люди не приходять і каже:Як нудно вислуховувати проповіді, уроки релігії, вчити катехізис – це мене втомлює. Я волію піти на прогулянку, у кіно, розважитися тощо Але ж ця Церква, яка вчить,стає нудною. Але в дійсності це не так.

Скажімо собі і скажімо нашому народу. Хто зрозумів секрет правди, яку містять наші слова, стає якби вражений цим світлом, цією правдою і водночас перетворюється в апостола, будь-то священик, будь-то свіцький проголошувач Євангелія, як і в учня , який зараз слухає і вражений каже. Ах…! я навіть і не вірив ще це так прекрасно! А це ж правда, як чудово, тільки подивись! І так перед людиною відкривається – повторюся – новий горизонт світла і краси, про існування якого він навіть не здогадувався. Виконання цього важкого завдання стає честю, стає щастям, стає возвишеним покликанням, покликанням, що ушляхетнює.

Хотів би спитати чи є тут серед вас місіонери. Чому ви ними є? Цей Дух Євангелія вас захопив. Бо вони усвідомлюєте собі, що означає могти проголошувати Правди, відслонювати секрет життя, казати про Божі плани, переказувати надії, які не вмирають. Це стає чимось настільки прекрасним, що просто не можна перед цим втікти і людина стає апостолом і провісником цієї правди!
Таким чином, виконання цього обов’язку оголошувати вже не нудно, оскільки слухання вже не дратує; має собі задоволення втоми, яку тягне за собою; Він робить своїх свідків щасливими, робить їх безпечними, робить їх учасниками перших плодів Царства Божого, про які вони оголошують.

Тут, в цьому місці, в центрі Церкви, ми приймаємо стільки людей, які приїжджають здалека, з місій. Ми приймаємо їх з великою приємністю і дозволяємо їм багато казати, щоб почути їхнє свідоцтво. Вони переживають великі труднощі, не відомо, як взагалі можуть жити в усьому цьому, йти вперед, перемагати хвороби, ворожість, небезпеки тощо. А однак – кажу вам про це, щоб і були задоволені коли ви визначаєте себе, ви говорите про щастя, яке не можна порівняти з іншими привітаннями світу. А коли ми їх питаємо на самому кінці:“Чи хотів би ти залишитися тут, чи повернутися? Повернутись, повернутись!” вони викликують І повертаються до своїх величезних труднощів, бо упоєні радістю Євангелії.

Хочемо сказати ще і те, що ті, які простим і великодушним серцем беруть на себе послугу євангелізування, проходять, завдяки таємничому, але невідмовному харизмату Святого Духа, характерну психологічну і моральну переміну. Це саме та метаморфоза , та переміна змінює труднощі в заохочуючи збудники. Повернусь ще раз до того, що казав тільки що. Чому місіонери повертаються? Бо там стільки праці, стільки бідних людей, яких там треба потішити, там небезпечно; “Я мушу туди йти, щоб доглядати прокажених, мушу йти туди, щоб не дозволити, щоб тих людей не звабили інші суспільні рухи і щоб вони не сталися невільниками безвихідної ситуації.”

Трудність, перешкоджає стати чимось привабливим, а перед цим будила страх або призводила до виникнення нудності, неприємності, потім же він стає силою, яка притягає, котра в’яже і котра робить з апостола – вжиймо це слово, але в його найзагальнішому значенні – “мученика”, тобто свідка. Це явище є чимось прекрасним і той, вміє помічати різноманітні прояви життя Церкви – а маємо цю відповідальність і це щастя – не може не дякувати за нього Богу: Дяка Тобі за те, що Ти дозволив мені дивитися на це, що можу бачити стількох людей, які теж є такими самими ентузіастами Євангелія, важкого Євангелія, мозольного Євангелія, Євангелія, яке коштує багатьох речей, проголошування якої не є вигідною справою, котра стикається ментальністю з всілякого типу, вадами і перешкодами світу.

Євангеліє – повторюсь – робить щасливими тих, які її переказують, перетворює труднощі в збудників, небезпеки в привабливості, навіть самі поразки – це може здаватися парадоксальним – навіть поразки, тобто те що не вдалося, в пункти в списку заслуг ‘бо, однак, я зробив все, що міг’ і після цього мир вступає в серця тих, яким навіть не було дано досвідчити задоволення від того, що оглядають результати своєї праці.

Тепер ми також можемо зрозуміти свідоцтво, яке нам дають сьогоднішні гості. Це їх свідоцтво обертається навколо цієї основної бази християнського життя, якою є хрещення.

Катехуменат є періодом приготування до хрещення. Нині хрещення вже не має, принаймні не в так повний спосіб, того дидактичного розтягнення в часі. І тому ви сказали собі: “Добре, зробімо це після хрещення”. Не вистачало освячуючої благодаті. Так, благодать запалила вогонь, який пізніше має розгорітися і поширитися настільки, щоб кидати своє світло на життя людини. Вже св. Августин робить на цю тему натяк: “Чи ми не можемо часом це зробити перед хрещенням? То зробімо це після нього”, тобто катехуменат, повчання, доповнення, виховання у вірі. Вся виховна частина Церкви виконувалася після Хрещення.

Таїнство християнського відродження в людських серцях знову повинно стати тим, чим було у свідомості і життєвій поставі перших поколінь християн. Праксис, практика, і законодавство Церкви запровадили святий обов’язок хрещення немовлят. Яке приготування вони мають? І тому треба, щоб був хресний батько, який заступає і каже від імені дитини, яку хрестять. Але вона, приймаючи хрещення, не має жодної користі з цього посвідчення, яке хресні батьки складають священику, дозволяючи , щоб хрестильний обряд зараз концентрувався літургічно, бо літургія зберегла ще сліди цієї підготовчої ініціації, щоб літургічно концентрував те приготування, яке в давні часи, коли суспільство було ще глибоко поганським, попереджало Хрещення і називалося “катехуменатом”. Пізніше Церква сконцентрувала весь цей період. Чому? Тому, що всі родини були католицькими, всі були добрими, всі християнськими. Суспільство мало, по суті справи, християнську орієнтацію. Казали – навчаться протягом життя.

Але зараз, коли суспільство перестало бути однородним, гомогенічним, коли воно плюралістичне, повне суперечностей і перешкод для Євангелія як такого, то в цьому сьогоднішньому суспільному середовищі практика хрещення дітей повинна бути доповненою – як я вже казав – через довчання, через повторну ініціацію в стиль життя, притаманний християнину. І це повинно бути зробленим після хрещення.

І власне це є секретом вашої формули. Це означає: він допомагає благодаті, дає можливість практичного тренування у християнської вірності і фактично включає у суспільство віруючих, яким є Церква, після того, коли хтось будучи малою дитиною вже по-справжньому увійшов у надприродній площині до Церкви, але це було як зерно, що не мало ще можливості розвитку.

Ось на чому полягає відродження слова “катехуменат” Ясна річ, що він не хоче зробити не дійсним чи зменшити вагу хрестильної практики, яка була обов’язковою до цієї пори, але хоче оживити і доповнити її методом поступової, інтенсивної євангелізації, яка нагадує, в певному сенсі, давній катехуменат. Той, кого хрестили, мусить зрозуміти, переосмислити, оцінити і розвинути безцінне багатство отриманого таїнства.

Ми дуже раді, коли бачимо, що цю потребу зрозуміли інституціональні структури Церкви: парафії, дієцезії, також чернечі родини. На цьому структуральному полі фундаментальними є саме парафії.

Таким чином, з’являється на обрії новий тип катехизи пов’язаної із хрещенням, якої до цієї пори не вистачало. Повстає нове “душпастирство дорослих” як це окреслюється сьогодні. Воно створює нові методи та нові програми, народжує нові послуги. Яка ж велика потреба, щоб був хтось, хто б слугував І ось з’являються катехісти, сестри-чорниці, а також християнські родини, які стають вчителями в цій післяхрестильній євангелізації. “Душпастирство дорослих”, – як воно зараз називається – створює нові методи, нові програми і нові прислуговування, що як найбільше підтримують необхідні функції священика чи диякона в навчанні, в участі в літургії, а нові форми любові, культури суспільної солідарності збільшують живучість християнської спільноти і становлять в очах світу її захист, апологію і привабливість.

Стільки людей звертається до Неокатехуменальних Спільнот тому, що бачать, що там є щирість, істина, що там є щось живе, справжнє, що там є Христос, який живе у світі. Хай так станеться з нашим апостольським благословенням.».