Рим, 22-26 червня 2022
З 22 по 26 червня 2022 року в Римі відбулася 10-та Всесвітня зустріч сімей, організована Дикастерією у справах Мирян, Сім’ї та Життя та Римською дієцезією.
Неокатехуменальну Дорогу представляли кілька сімей, направлених різними дієцезіями: Массімо і Патріція Паллоні з 12 дітьми (ітинеранти, місія в Голландії), Франческо і Шейла Дженнаріні з 9 дітьми (ітинеранти, місія в США), Діно і Роберта Фурджоне з 9 дітьми (ітинеранти, місія в Південній Африці) і пресвітер Джанвіто Санфіліппо (відповідальний за пост-крезіма на Неокатехуменальній Дорозі).
У п’ятницю вранці, 24 червня, обговорювалися різні теми. Виступ Массімо і Патріції Паллоні був присвячений темі «Передача віри сучасній молоді»: Массімо коротко розповів про свій досвід сина, який отримав віру від батьків на Дорозі, і про те, що разом з дружиною, також дочкою неокатехуменів, вони передали віру своїм 12 дітям. Ось короткий виступ Массімо і Патріції:
Еміненції, Ваші Преосвященства, делегати Єпископських Конференцій та Рухів, дорогі брати і сестри:
Нас попросили зробити промову на тему «Передача віри сучасній молоді», виходячи з нашого особистого досвіду. Дякуємо за надану можливість воздати славу Богу.
Ми Массімо і Патріція Паллоні, з неокатехуменальної спільноти в Римі, мандрівні місіонери в Нідерландах протягом вісімнадцяти років. Наші батьки також є в спільноті, і через свій досвід вони передали нам віру. Тому ми можемо говорити про наш досвід як діти, яким батьки передали віру, а також як батьки дванадцяти дітей, які тут присутні; вони вітають вас і також дякують вам.
У наших відносинах з батьками, а сьогодні з дітьми, ми керувалися Словом, яке Бог дав Своєму народові, коли з’явився на горі Синай:
«Слухай, Ізраїлю: Господь – Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім своїм серцем, і всією своєю душею, і всією силою своєю. Нехай ці слова, які я сьогодні промовляю до тебе, залишаться в твоєму серці. Ти їх повториш своїм дітям, перебуваючи вдома чи в дорозі, лягаючи чи встаючи» (Втор. 6:4-7).
З дитинства наші батьки щонеділі вранці святкували з нами ранішні хвали. Після співу псалмів проголошувалося читання з Біблії, і нам допомагали бачити наше життя у світлі Слова Божого. Також з самого раннього віку це Слово просвітлювало наші стосунки з братами, сестрами і батьками, дозволяючи нам примирятися і говорити про наші страждання. Наш батько запитував нас: «Як це Слово висвітлює твою сьогоднішню реальність?» Це питання є відлунням першого питання, яке ми зустрічаємо в Біблії: «Адаме, де ти?» Як сказав Папа Франциск у посланні Amoris Laetitia: «І тому головне питання – де дитина перебуває не фізично й з ким у даний момент, а де перебуває екзистенційно.»[1]. Слово Боже стає парадигмою всього людського життя, кожне слово, що міститься в ньому, освітлює нашу історію: Створення, Ноїв ковчег, Потоп, Вавилонська вежа, Авраам, Вихід, євангельські притчі і т.д. Це Слово також освітлювало наше життя з дитинства та було особливим мостом між батьками і дітьми, між різними поколіннями. Кожен мав можливість поділитися власним досвідом. Завдяки спільній молитві Господь дійсно допомагав нам зрозуміти, «де ми були», зрозуміти страждання інших і, дуже часто, примирятися з іншими. Після ранішньої молитви завжди була особлива трапеза, щоб проживати неділю на повну.
Крім того, щороку в родині ми мали підготовку до великих свят, які готувалися з великою ретельністю, які знаменували пори року і які ми святкували з усією парафією: Різдво, Богоявлення, П’ятидесятниця, Непорочне Зачаття… Після Першого Причастя ми наполегливо брали участь у Євхаристії в спільноті, де нам приділялася особлива увага. Ця Євхаристія, яку ми переживали в парафії після першої вечірні в неділю, поступово звільняла нас від гріхів суботнього вечора, які відводять молодь від Христа. У центрі всього цього була Свята Пасхальна Ніч, в яку нас втаємничували і на яку ми з нетерпінням чекали. Таким чином, ми мали поступове введення в життя віри в Церкві, а в підлітковому віці увійшли разом з іншими молодими людьми та дорослими до парафіяльної спільноти, щоб продовжити наше християнське втаємничення. Крім того, періодично ми брали участь у паломництвах та Світових днях молоді, де нам допомагали глибоко замислитися над нашим покликанням і де ми отримували слово Святішого Отця. Ці зустрічі допомогли нам зростати в любові до Папи і до всієї Церкви.
Поступово, з роками, ми скуштували диво християнського життя. Нам було передано, що в центрі сім’ї є три вівтарі[2]: перший – стіл Пресвятої Євхаристії, де Ісус Христос приносить жертву свого життя і воскресіння для нашого спасіння; другий – подружній вівтар, де, жертвуючи себе один одному, здійснюється Таїнство Подружжя і дарується чудо любові і нового життя; третій – стіл, за яким сім’я збирається, щоб їсти, благословляючи Господа за його дари. Таким чином, кожна трапеза стає зустріччю, де обговорюються питання і проблеми, які зустрічаються в житті, в школі; це місце, в якому всі беруть участь і переживають єдність.
Коли ми одружилися, ми були дуже молодими, мені було двадцять чотири, а Патриції – двадцять, і хоча ми одружилися з найкращими намірами створити християнську сім’ю, в перші роки нашого шлюбу ми зіткнулися з нашими слабкостями, які поставили під загрозу наш союз. У цій складній ситуації нас підтримувала наша спільнота, що складалася зі звичайних людей, які так само, як і ми, проходили шлях віри; вони допомагали нам долати наші кризи, щиро розмовляючи з нами і заохочуючи усвідомити наші помилки через контакт з Таїнствами і Словом Божим, яке висвітлювало нашу гріховну дійсність.
Для нас це був новий початок, як на весіллі в Кані: коли після того, як “вино” закоханості і любові один до одного, яке полягало в наших зусиллях, вичерпалося, Ісус Христос даром дав нам нове, п’янке вино прощення. Ми відкрили для себе, що відкритість на життя – це не обтяжливий закон, а визволення від егоїзму, і без якого шлюб хитається. На наше велике здивування, Бог дозволив нам бажати кожну дитину, яку Він нам дав. Господь виявився вищим за наші гріхи, і, незважаючи на наші слабкості та неспроможності, ми сьогодні тут, з нашими дванадцятьма дітьми, які для нас є беззаперечним доказом вірності Бога.
Передача віри сучасній молоді: надзвичайно важливе в наш час завдання для Церкви і для кожного охрещеного. Ми занурені в суспільство, в якому Бог, здається, зник з горизонту. Стрімкий поступ секуляризації, втрата відчуття Бога, рани від аборту та евтаназії є щоденною загрозою для віри кожної людини. Напади диявола хочуть знищити сім’ю та молодь: епідемія порнографії в Інтернеті, яка сьогодні набула глобальних масштабів, наркотики, плутанина з ідентичністю, гностичне бачення, яке відокремлює людину від її тіла. Папа Франциск назвав поширення гендерної теорії війною: «Сьогодні йде світова війна на знищення шлюбу […], але не зброєю, а ідеями»; саме «ідеологічна колонізація спричиняє руйнування»[3].
Час підліткового та юнацького віку є чи не найскладнішим у становленні особистості: це час, коли відбуваються великі фізичні, психологічні та емоційні зміни, коли розширюється горизонт соціальних зв’язків (перехід до старших класів, незалежність від сім’ї, нові дружні стосунки) і саме в цей делікатний період, коли стосунки з батьками стають більш конфліктними, молоді люди повинні приймати фундаментальні рішення, які впливатимуть на все їхнє життя. Зіткнувшись з цими ситуаціями, Святий Дух створив ще один досвід для допомоги молодим людям на парафіях: досвід посткрезіма.
Сьогодні дуже багато молодих людей походять з зранених сімей. Зростає відсоток дітей, які живуть лише з одним з батьків, більшість з них – через розлучення батьків, інші – через позашлюбні стосунки. Оскільки понад 50% шлюбів розпадається, без підтримки і допомоги школи багато молодих людей опиняються без твердої опори і в розгубленості. У новому досвіді посткрезіма, який вирішили розпочати багато настоятелів по всьому світу у співпраці зі своїми єпископами, формуються невеликі групи молодих людей, які зустрічаються з сім’єю з досвідченою і дорослою вірою, здатною запропонувати автентичне свідчення служіння цим молодим людям. Підлітків приваблює християнська сім’я, в якій вони бачать живу віру. У цих групах молоді люди починають читати Слово Боже, роздумують над заповідями як життєвим шляхом, наново відкривають для себе Таїнство Примирення і доторкаються до християнського життя конкретної родини.
Цей досвід приносить вражаючі плоди в багатьох парафіях: період після миропомазання, який зазвичай характеризується відходом багатьох молодих людей, завдяки цьому пасторальному служінню стає благословенням від Господа, тому відсоток молодих людей, які продовжують відвідувати парафію після миропомазання, є дуже високим. Більше того, радість цих молодих людей носить комунікативний характер і стає свідченням для їхніх однокласників, друзів і знайомих, які, в свою чергу, просять про можливість пережити цей досвід, приєднуючись до груп, і таким чином багато молодих людей, віддалених від Церкви, стають ближчими до неї.
Однак мова не йде про те, щоб знайти метод чи використати техніку. Ніхто не може дати того, чого не отримав. В «диктатурі релятивізму», яка нас оточує, з її новими «законами», які відволікають свідомість багатьох молодих людей, є «музика», яку їхнє серце ніколи не перестане чути і розпізнавати як двері до щастя, а саме – любов. З цієї причини в душпастирстві молоді фундаментальне значення має свідчення родин, які, отримавши раніше безоплатну любов Христа і Церкви, приймають поранених молодих людей в цю любов і представляють їм її як щось живе і актуальне.
Вся сила привабливості християнства полягає в силі свідчення, як стверджував святий Павло VI: «Сучасна людина охочіше слухає тих, хто свідчить, ніж тих, хто навчає (…) або якщо вона слухає тих, хто навчає, то тільки тому, що вони свідчать»[4].
Молодь не є незацікавленою у вірі, а якщо і є, то тільки тому, що не бачить її, тому що ненавидить посередність і дволикість. Якщо їм буде оголошено правду, якщо їм буде оголошено, що вони можуть вийти з рабства свого «я», що вони можуть віддати себе повністю, вони підуть за нами. Так, якщо ми пророкуємо це молодим людям, вони тисячами підуть за нами!
Отже, ми повертаємося до початкового питання: як ми можемо передати віру сучасній молоді?
Церква сьогодні переживає глибоку кризу: низька участь у недільній Службі Божій, мала кількість хрещень, шлюбів і таїнств, криза покликань. Звичайно, йдеться не лише про цифри, але здається, що все руйнується із запаморочливою швидкістю. Зіткнувшись з такою ситуацією, ми можемо піддатися спокусі думати, що відповідь полягає в тому, щоб просто знайти програму або формулу, можливо, засновану на моралізаторських закликах.
Щоб передати віру молодим людям, необхідна віра батьків. Ми тут не для того, щоб сказати, що ми великі або що ми знайшли метод, але тому, що наші батьки знову відкрили для себе живу віру, яка допомогла їм у шлюбі і яку вони передали нам, своїм дітям. І наші діти тут з тієї ж причини.
Для того, щоб наново відкрити віру, потрібен серйозний шлях, який може розвинути в кожному віруючому життєдайну силу хрещення. Саме це ІІ Ватиканський Собор затвердив у конституції Sacrosanctum Concilium[5], відновивши катехуменат для нехрещених дорослих. ЧХВД[6] – документ, що впроваджує соборне рішення – розширив значення цього рішення, зазначивши, що катехуменат може бути адаптований для християн, які вже були охрещені, але не отримали необхідного хрестильного втаємничення. Це історичне рішення також представлене в Катехизмі Католицької Церкви, який стверджує, що «за своєю природою хрещення немовлят вимагає післяхрестильного катехуменату. Йдеться не лише про необхідність навчання після хрещення, але й про необхідний розвиток хрестильної благодаті в процесі зростання особи»[7].
У 1974 році святий Павло VI визнав фундаментальну важливість постхрестильного катехуменату: «Жити і просувати це відродження – це те, що ви називаєте формою постхрещення, яке зможе відновити в сучасних християнських спільнотах ті ефекти зрілості та поглиблення, які в ранній Церкві були реалізовані під час підготовки до хрещення. Ви це робите після: до чи після – це другорядне. Справа в тому, що ви прагнете справжності, повноти, послідовності, щирості християнського життя. І це велика заслуга, яка, повторюю, дуже нас втішає»[8].
Перед обличчям драматичної кризи сім’ї та молоді необхідно через християнську ініціацію наново відкрити для себе радикальність Євангелія, як це було у випадку з першими християнами посеред язичницького світу.
Спасибі!
[1] Франциск, Amoris Laetitia, 261.
[2] пор. Франциск, Amoris Laetitia, 318.
[3] Франциск, Промова Святішого Отця під час зустрічі зі священиками та богопосвяченими особами, в Тбілісі, Грузія, 1 жовтня 2016 року.
[4] Павло VI, Evangelii Nuntiandi, 41.
[5] Як проголосив ІІ Ватиканський Собор у Sacrosanctum Concilium 64: «Катехуменат дорослих повинен бути розділений на окремі етапи, практика яких буде залежати від судження місцевого ординарія; таким чином, час катехуменату, встановлений для відповідного навчання, може бути освячений священними обрядами, які слід святкувати в певний час». Пізніше це також було підтверджено Чином християнського втаємничення дорослих (Ordo Initiationis Christianae Adultorum, OICA) від 1972 року.
[6] ЧХВД(Чин християнського втаємничення дорослих), латиною: OICA (Ordo Initiationis Christianae Adultorum). ЧХВД, глава IV.
[7] ККЦ, п. 1231.
[8] Звернення Павла VI до Неокатехуменальних Спільнот, Аудієнція, 8 травня 1974 року.